Літературна скарбничка

ВІРШІ

                         РІДНИЙ КРАЙ                     

             Я все люблю в своїм краю

           Криницю, звідки воду п’ю,

            Та повні гомони ліси,

            Та дзвони срібної роси.

            Я все люблю в своїм краю:

            найбільше- матінку свою,

            Ласкаву, радісну, єдину…

        Люблю, як сонце  Батьківщину.

                                                                                     М. Сингаївський   

                    КРАПЕЛЬКА РОСИ 

           Іскриться крапелька роси

             На золотім листку калини.

      Світ молодіє від краси

           Під небом Батьківщини.

           Пульсує чисте джерело,

        Як жилка синя - синя.

         Цвіте моє гірське село

           Під небом Батьківщини.   

                                                                 Мій добрий теплий отчий  дім                                                       Немов гніздо пташине.

          І я росту співаю, в нім  

            Під небом Батьківщини.

                                                             М. Людкев

ЛЕГЕНДИ

Легенди про річку Інгулець

Генгулець

Поверталися наші чумаки з Криму додому. Ледве ступали стомлені воли, тягнучи важкі вози із сіллю. Та ось вони неначе оживали і починали рухатися веселіше. Поглянувши на волів, чумаки і собі починали прислухатись. Десь здалеку долинав неясний гул. І тоді промовляв якийсь із чумаків до своїх товаришів: «Ген гулець чути, скоро вдома будемо.» То гула річка, минаючи на своєму шляху пороги. Люди, які інколи їздили з чумаками, не розуміли, про що йде мова, та і почали називати річку, повз яку проїздили, — Генгулець. А згодом назва змінилася на Інгулець та так назавжди і залишилася.

Записано Анастасією Степаненко у 30-ті роки, Чорногорка.

Монголець

Колись у прадавні часи захопили наші землі татаро-монгольські орди. Завойовники тут же стали давати місцям у безкрайніх степах - річкам і озерам - свої назви. Деякі з тих назв залишилися від них і до цього часу, інші - змінилися.

Та ось наші предки нарешті прогнали завойовників зі своєї землі, а разом з тим пішли зі степів і деякі їхні назви. Але степову річку люди й далі кликали Монгольцем. Їхні діти називали її Мунгольцем чи Мингольцем. А вже внуки й правнуки - Інгульцем.

Записано Анастасією Степаненко у 30-ті роки, Чорногорка.

Інгулець - брат Інгула

Якось із Криму разом з чумаками в наші степові краї забрів сванець, по-теперішньому - грузин. Що він тут шукав, ніхто цього не знає. Але від чумаків, кажуть, не відставав.

Ось він час від часу й проїжджав у Крим і з Криму повз безіменну степову річку з мальовничими скелями на берегах. Вона нагадувала йому рідну річку в далекій Сванетії - Інгур. От і став сванець називати й Інгуром. А потім вже чумаки переінакшили незрозуміле слово на свій лад, і стала безіменна річка Інгулом.

А Інгулець - це брат Інгула, - так вирішили чумаки, адже обидві річки течуть в один бік і майже поруч. То чому б їм і не носити схожі назви?

Сибірське ім'я

Розповідають, що в наших краях завжди жили не лише тутешні, але й приїжджі з інших місць люди. Ніхто й ніколи до них не ставився вороже, якщо вони самі не затівали чогось поганого.

Якось забрів сюди нащадок росіянина, який разом з Єрмаком завойовував для царів сибірські землі. Став він тут жити й поживати і так колишньому сибірякові вподобалася тутешня повновода річка, що став він її називати так само, як звалася річка й у його далекім-далекім сибірській краї - Інгут. Незвичним було нашим людям таке дивне ім'я. Але приїжджого, як і всіх старих людей, тут поважали. А чужинець пояснював свій вибір такої назви тим, що на березі сибірської річки загинув його бойовий побратим. Звідти він привіз не лише назву річки, але й жменю сибірської землі.

Й справді, доки старий завойовник Сибіру був живий, то люди річку так і називали - Інгут. А коли він помер, то потроху стала змінюватися й назва. Скоро річку стали називати Інгулом. Назва прижилася й запам'яталася, а річка-сусід Інгула отримала свою назву - Інгулець

  

                                                Легенда про Саксагань

         Ця легенда, як і майже всі криворізькі легенди, проста і трохи сумна. У далеку, сиву давнину це було. Молоди й козак дуже любив козачку. Звали красуню Оксаною. Коли радісний хлопець одного разу повернувся з бойового походу, він більше не застав удома своєї коханої. Літаючий загін кримських татар захопив її в полон і повіз із собою. Козак, не гаючи часу кинувся навздогін. На третю ніч він настиг бусурманів серед широкого степу. Татари, нічого не підозрюючи, безтурботно спали. Козак, як вихор, налетів на ворожий табір, підхопив свою Оксану, посадив позад себе на коня і стрімко помчав  через гори і степи додому. Однак татари швидко кинулися у погоню. У гирлі річки Саксагань вони наздогнали нещасних закоханих. Наздогнали і порубали своїми ятаганами.

         І от коли веснами, після снігових зим, Саксагань розливалася широкою повінню, підмиваючи кварцитові береги, вода її ставала червоною-червоною.  Люди  сумно казали, що то Оксанина кров. Можливо, звідси, із цієї легенди, й пішла назва нашої річки – Саксагань. «Ган» - татарською мовою означає «кров». «Сакса» - цілком вірогідно, що це слово Оксана, яке за багато років зазнало змін.